Давнина Бородянщини

Прийнято вважати, що Бородянський район бідний на пам’ятки археології та культури і тому не є цікавим для українських та закордонних туристів і любителів історії. Проте, насправді це не так… Позаминулого року автор цих рядків попрацював  на пам’ятці археології городище на річці Таль поблизу Мирчі під керівництвом  відомого археолога, заступника голови  Київської обласної організації  Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Олега Сєрова (правнука художника Валентина Сєрова). У тетерівських лісівників з’явилася ідея створити на цьому місті лісовий заказник. Тому їх зацікавило, ким і, головне, коли  були насипані вали городища. Їхня висота складає 3,75 м, а разом з ровом метрової глибини, який зовні  оточує городище, майже 5 метрів. Крім того над валом традиційно зводився двометровий частокіл. Зовнішній діаметр городища складає 65х75 м, внутрішній –  16х25 м. Разом з місцевим лісником Віктором нами було викопано кілька шурфів на території городища і навколо нього з метою віднайти культурний шар. В результаті слідів людської життєдіяльності нами знайдено не було.  На підставі розташування та характерних ознак  побудови валів Олег Сєров дійшов висновку, що, найімовірніше, городище було збудоване представниками мілоградської (поліської) археологічної культури. Ця культура була поширена на теренах сучасної Білорусі, Житомирщини і Київщини з ІХ ст. до н.е. до І ст.  н. е.  Геродот називав мілоградців – неврами. Схоже, городище не являло собою постійно заселеного поселення, а використовувалося як оборонний пост на південному кордоні  цієї культури. Про це свідчить і його розташування на річці Таль, по якій легко доплисти до ріки Тетерів, а потім і Прип’яті. Адже у ті далекі часи Полісся було заболоченою лісистою місцевістю по якій можна було пересуватися лише водою. 

Якщо Олег Сєров має рацію, то пам’ятці поблизу Мирчі не менше двох тисяч років і вона напрочуд добре збереглася. Проте у офіційному переліку городище датується XVIIІ сторіччям нашої ери, хоча в письмових польських та російських джерелах згадки про нього відсутні. Ще більший подив викликає твердження авторів статті «Обстеження гут у Київському Поліссі» Чміля Л.В., Козюби В.К., Починка Е.Ю. та Оленич А.М. про те, що городище поблизу Мирчи є «є залишком буди — місцем лісохімічного виробництва» (УДК 904(477) А-87 Археологічні дослідження в Україні 2016 / гол. ред. Ю. В. Болтрик. — Київ: ІА НАН України, 2018, с. 354). Складається враження, що вищеназвані дослідники на городищі взагалі не були. Проте, остаточно поставити крапки над «і» у цій детективній історії  зможуть лише додаткові, неупереджені дослідження.

Вказане у повній мірі стосується й найбільшого у Північно-Західній частині області кургану Гореваха (давніші назви – Мар’ян курган (від Мар’ян-поля) та Тиван (тивун), тобто митник чи урядник тюркською. Він розташований на північ від Бородянки й за минулі сторіччя обріс легендами, які розповідали мені у дитинстві старші за віком бородянці. Зокрема, курган був свідком кривавої битви 1695 року між козаками та польськими військами на Мар’ян-полі. Саме тоді було вбито родовитого шляхтича Ваха, якого поховали у цегляному склепі на верхівці кургану. Так він отримав свою теперішню назву – Горе Ваха, а залишки цегляної кладки дійшли до нашого часу. Польські історики й сьогодні пам’ятають ці події й намагаються ідентифікувати вказане поховання.

 Про Гореваху згадували у своїх описах Київщини й такі відомі краєзнавці як Л. Похилевич та І. Фундуклей. На думку Олега Сєрова Гореваху, як і ряд інших курганів на півночі області, було насипано у першій половині ІІ тис. до н.е. Адже характерною особливістю того часу є те, що кургани розташовувалися в ряд. Саме так вздовж старої качалівської дороги розташовані Гореваха і два інших, значною мірою розораних кургани. Остаточно  з’ясувати це питання можна за допомогою детального обстеження фахівцями вказаних курганів за допомогою відеозйомки з дрона, що не потребує значних коштів. 

Не менш трагічну історію має інший, безіменний курган, що височіє поблизу Будинку-інтернату на східній околиці Бородянки. 9 травня 1863 року більше тисячі погано озброєних київських поляків (переважно студентів університету Св. Володимира та гімназистів старших класів) вирушило з міста на захід. Вони хотіли дійти до Польщі і прийняти участь у черговому повстанні проти російських окупантів. 10 травня загін дістався Бородянки, де граф Шембек начебто пообіцяв забезпечити його продовольством та зброєю. Царське командування дізналося про це і послало на перехоплення до Бородянки кілька кавалерійських і піхотних частин. Більша частина повстанців встигла утекти, а близько двохсот погано озброєних повстанців було оточено. Вони відстрілювалися, поки були боєприпаси, а потім засіли в хатах місцевих жителів. Більшість з них було убито чи спалено живцем, а 18 юнаків розстріляно і поховано в кургані поблизу Будинку-інтернату. Лише 30-м чоловікам вдалося врятуватися.  Саме тому польська громада району виступила з ініціативою встановити на цьому кургані меморіальну дошку.

Не  менш цікава й історія сторічної давнини… Ті,  хто побував на могилі невідомого солдата у Варшаві, міг побачити плиту з написом “BORODYANKA 11 – 13 VI 1920”. Він  навіки закарбував згадку про буремні події червня 1920 року, коли вояки 1-ї піхотної бригади легіонів 3-ї польської армії та загони УНР ціною трьох сотень вбитих і поранених відбили у частин 25 Чапаєвської дивізії станцію Бородянка та залізничний міст через річку Здвиж. Це дало змогу пропустити з Києва на захід 30 ешелонів відступаючої польської армії. Немає сумніву у тому, що польські туристи, які подорожують трасою Київ-Ковель (Варшавкою) до столиці,  з задоволенням зазирнули б і до бородянських курганів,  городища поблизу Мирчі та відвідали б залізничний міст через Здвиж. 

(за матер. статті Валентина Мойсеєнка

«Незатребувана спадщина», 

газета «Вперед», 28.09.2019 р., № 77)